Коли дітям варто серйозно задуматися про вибір професії? Чи ефективні профорієнтаційні тести? Що робити батькам дітей, які незабаром закінчують школу, але не можуть визначитися з майбутнім фахом? Як можуть допомогти вчителі?

Про це співзасновниця ГО “Смарт освіта” Галина Титиш поговорила з психологинею, фасилітаторкою, коучкою та авторкою книжки і програми для підлітків “Як обрати професію майбутнього?” Тамарою Сухенко.

Тамара провела сотні консультацій для дорослих і підлітків, щоби допомогти їм визначитися з майбутнім фахом. Тут вона ділиться своїми порадами, інсайтами і знаннями.

Це восьмий епізод подкасту “Дофамін для освіти”.

– У якому віці можна вибирати майбутню професію? Чи здатен на це, скажімо, підліток 10-12 років? Чи це зарано, і осмислене самовизначення з професією відбувається пізніше?

Говорити про вибір професії краще з 13 років. Але всі підлітки різні, тому з кимось можна трошки раніше чи пізніше. Важливо розуміти, що це не точка, в якій ми робимо остаточний вибір, а лінія. І ми, батьки чи вчителі, можемо, не використовуючи слів “професія” чи “фах”, так чи інакше ставити певні запитання. І створювати можливості, щоби дитина, як мінімум, мала враження від якоїсь діяльності, щось пробувала, розуміла, чим займаються люди на вулиці, коли вона проїжджає повз. Тобто не треба весь час так прямо займатися профорієнтацією.

– Що конкретно можуть зробити батьки, аби не натиснути на підлітків, не насадити свою адженду, а допомогти проявити сильні сторони і з’ясувати, чим саме вони хотіли б займатися?

Є дві ключові речі. Перша – активно спостерігати. Адже інколи батькам, які поряд 15 років, складно відповісти, коли в їхньої дитини були зацікавлення чи подив від чогось у світі. Надто багато фокусу на тому, що відбувається в школі, і замало уваги до того, які відносини в дитини зі світом. От які в неї враження, коли вона спостерігає за простором, тваринами, іншими людьми, технікою? Чи звертає на це увагу?

Друга річ – створювати розвивальне середовище, простір для різноманітних спроб. Основна проблема, з якою я стикаюся, – що дитина в 13–14 років не має досвіду поза школою, з якого могла би знати, що вона вміє чи любить. Звужувати життя до шкільного досвіду – мабуть, найбільша помилка.

Звісно, є діти, які можуть витягати зі шкільного досвіду. Вони можуть мати якісь інсайти, деякі з них відчувають, що вони хочуть йти в науку чи кудись ще. Але, з моїх спостережень, таких приблизно 30%. Усім іншим потрібно досліджувати реальний досвід життя і щось в ньому знаходити.

ПРОФОРІЄНТАЦІЙНІ ТЕСТИ

– Чи ефективні профорієнтаційні тести? Я знаю, що багато батьків до них вдаються. Є величезна кількість таких тестів, тому складно розібратися, який вдалий, а який – ні.

Усе, що може допомагати, можна використовувати. Але інколи мені телефонують за день чи два до вибору предметів на ЗНО. Це велика помилка.

Думаючи про тести, треба пам’ятати, що це завжди допоміжний інструмент. Дитина потребує діалогу за результатами тесту. І тоді тест – це певний фокус, про що можна було б поговорити, що можна було б прояснити. Це не відповідь.

Також треба розуміти, що безплатні тести в інтернеті – це не тести, а квізи. Хочете з цим погратись? Якщо цікаво, то можна. Але розуміючи це й маючи повагу до людей, які його створили, а головне – адаптували до українського контексту. Тому ключове – звертатися до спеціалістів, які працюють із сертифікованими, адаптованими до українського контексту тестами.

ЯК ПІДЛІТКУ ОБРАТИ СФЕРУ

– Подивимося тепер із позиції підлітка 13+. Він розуміє, що скоро треба обрати, куди вступати. Йому подобається математика, фізика, хімія й не дуже подобаються гуманітарні дисципліни. Або навпаки. Що можна порадити такій дитині? Як визначитися?

Насамперед я би подивилася на лінійну послідовність цих елементів. Ви сказали, що підліток 13-ти років у школі думає про виш. Я би зайшла з іншого боку й навіть інколи не викостистовувала б слово “професія”. Подивімося на якусь широку сферу діяльності. Наприклад, медицина. Ми розуміємо, що виш там обов’язковий. Але є професії, наприклад, у кінематографії або будь-якій іншій творчій сфері.

Тож спочатку, зрозуміти, в якій сфері я себе бачу й що там буду робити, а потім запитувати, який шлях туди може привести. І тоді дивитися, чи є там і в якому віці місце для навчального закладу.

Треба змінити цю лінійну картинку – що обов’язково садочок, школа, інститут, завод тощо. Наприклад, якби до мене прийшла дитина, яка хоче створити ресторанний бізнес, то я би взагалі тему освіти не розглядала. Чому? Бо я багато подорожувала Італією й майже в кожного шеф-кухаря запитувала, де вони вчилися. Я не зустріла жодного, який би закінчив інститут харчових технологій чи щось подібне.

Кар’єрний шлях для певних спеціальностей складається по-іншому. У цій ситуації я би відправила дитину попрацювати офіціантом чи знайти класного шеф-кухаря, аби постажуватися на кухні.

Ви почали говорити про предмети. Там також багато стереотипів. З одного боку, елемент, що щось подобається, – важливий. Проте якщо ми готуємо борщ, то розуміємо, що картопля чи капуста – це один із елементів. Так само предмети – один з елементів. А є ще багато інших.

Ми вже трошки говорили про те, з якою частиною цієї реальності я хочу бути в контакті. Все ж таки з людьми чи з якимись абстрактними символами, буквами, цифрами, формулами, програмним кодом? Це одна перспектива.

Я творчий наодинці, мені із собою добре, я готовий сидіти біля вікна з компом і щось писати, і вже пишу. Тобто я вже продаю слогани у 18 років, у мене черга клієнтів. Це одна історія. Чи для мене важливі команда, колектив?

Як тільки ми поставимо подібні запитання й подосліджуємо, чим ми займаємося, тоді один елемент перестає мати величезне значення.

Тоді ти зовсім з іншого боку заходиш і більше розумієш. Ага, якщо я відчуваю, що рухаюся туди-то, то тоді якісь предмети, незалежно, чи вони подобаються, могли би допомогти.

Наприклад, я помилилися з вибором професії. У 80-ті роки ще не було профконсультантів, щоби допомогти визначитися. Мені не подобалася біологія, тому я не пішла вчитися на психолога, а пішла на історика, бо сподобалася вчителька. Хоча історія зовсім не моє. Якби я розуміла в той момент, що хоч біологія не подобалася, але я могла зробити кроки, щоб її спокійно скласти, було би все інакше.

Плюс – поділ на гуманітарні / технічні предмети дуже стійкий. Хоча насправді може бути мікс і мусить бути для того, щоби ми успішно реалізовувалися. Я була здивована, що в сина, який вчився на комп’ютерних науках, було багато соціальних дисциплін – соціологія, антропологія тощо. Тобто мікс на сьогодні потрібен.

– І, зрештою, Барбара Оклі, яка є авторкою найпопулярнішого курсу на Coursera “Навчитися вчитися” (курс українською тут, – ред.), теж розповідала, що все життя була впевнена, що вона гуманітарій і математика – це не її. І десь, якщо я не помиляюся, у 30+ вона отримала ступінь саме з математичних наук. Барбара каже, що мозок пластичний, і ми ніколи не знаємо, на що здатні. А здатні ми на ого-го.

ПІДЛІТОК НІЧОГО НЕ ХОЧЕ

– А що робити батькам підлітка, який нічого не хоче?

У таких ситуаціях є сенс попросити батьків: “Згадайте останній момент, коли дитина щось хотіла”. Немає дітей, які нічим не цікавляться. Згадайте, як ви реагували на цікавості дитини.

На жаль, є багато батьківських прагматизму та експертності – начебто в нас є досвід і ми все знаємо. Ми обезцінюємо цікавості, дитина відчуває, що для дорослих це недостатньо вагомо.

У мене був випадок, коли батьки просували дитину до отримання юридичної освіти. У них у родині всі адвокати. І неважливим було те, що син у 15 років мав свій інтернет-магазин одягу, мав свої кошти і дарував мамі креативні подарунки.

Коли ми дивимося на якийсь мінімальний інтерес, не зупиняючи його, то можемо цей інтерес розвивати, знаходити зв’язок із майбутньою професією чи сферами. Він завжди є.

– Який подальший алгоритм? Що треба зробити цим батькам, аби повернути дитину м’яко й акуратно до її зацікавленостей? Скільки часу мине до того моменту, коли дитині стане справді цікаво?

Перший крок – попрацювати із запитом дитини. Щоби не ми направляли, рухали і займалися цим, а зрозуміти цікавість дитини.

З іншого боку, чи є в дитини відчуття відповідальності, що вона буде щодня ходити на роботу. Чи в неї відчуття, що дитинство продовжиться 20 років?

Часто в таких ситуаціях більше потрібна психологічна робота з тим, що дитина впевнена, що навчальний заклад виберуть, із роботою допоможуть тощо. Тому тут не стільки питання куди, скільки питання відповідальності. Плюс – найкраще допомагає трудотерапія. В будь-якому віці є можливість помістити людину в середовище, де вона могла би допомагати дорослим чи робити щось. І це часто допомагає більше, ніж будь-які слова.

До речі, італійські родини долучають дітей до своїх справ та сімейних бізнесів із 13 років. У цих сімей немає відчуття, що батьки вивчать дитину, а потім вона буде працювати. Вони їх включають. Звісно, що й там не всі діти займаються далі бізнесом батьків, але так чи інакше вони більше дотичні до реальності.

ПРОФОРІЄНТАЦІЙНІ ЗУСТРІЧІ В ШКОЛІ

– Я знаю, що багато шкіл організовують профорієнтаційні зустрічі для дітей. Іноді навіть ведуть на виробництво, в пекарню, щоби діти подивилися на ту чи іншу роботу. Наскільки корисне й ефективне таке занурення?

Воно корисне. Але я би запропонувала переглянути, як це планується.

На першому місці має бути самодослідження того, що мені цікаво, а на другому – дослідження зовнішнього світу чи якоїсь сфери діяльності.

Так-от спочатку, в ідеалі, якщо це діяльність для певного класу, визначитися з інструментами і сферами, що цікаві цим дітям. Зокрема, якщо ви розділите на хоча би шість типів діяльностей, то зможете організувати екскурсії, які були би дотичними до зацікавлень дітей. Наприклад, якщо цікаві медіа, реклама, маркетинг, то тоді ви будете знати, що екскурсія буде на телебачення чи в рекламну агенцію. Тобто було би більш продуктивно дивитися на цікавість учнів і потім на можливості для того, щоби з цим середовищем поспілкуватися.

Інакше, якщо у світі 70 тисяч професій, чи від 1 до 10 тисяч у якихось класифікаторах, то вибіркові екскурсії можуть бути зовсім не дотичні до того, що цікавить дитину. Тому я би запропонувала більш індивідуалізований підхід.

Плюс – залучати самих підлітків до планування екскурсій. Коли я з ними спілкуюся, зокрема й щодо волонтерського досвіду, то вони говорять, що це вирішується директивно. Тобто в школі вирішили, що треба допомагти собачкам / котикам чи таким-то дітям, діти позбирали гроші чи щось принесли з дому – і все. Так учні не відчувають дотичності.

АЛГОРИТМ ПОШУКУ ПРОФЕСІЇ ДЛЯ ПІДЛІТКА

– Cпробуємо описати алгоритм для підлітка в пошуці майбутньої професії. Він відчуває, що щось йому цікаво, він би хотів туди рухатись і далі вимальовує набір предметів або гуртків, які йому цікаві. Що ще він має зробити?

Треба відчути середовище. Знайти можливість попрактикуватися в тому секторі, який його цікавить, або повідвідувати місця, де представники цієї професії щось роблять. Тут потрібна допомога батьків: знайти людей, які якось до цього дотичні.

Часто ми бачимо, що молоді люди не працюють за обраною спеціальністю. Статистика вказує на системну помилку. Як на мене, це через те, що ми відштовхуємося від предметів, хоча контакт із середовищем дає набагато більше інформації.

Батьки іноді витягують із дитини цей вибір. А в неї немає враження, немає чого сказати. Тому потрібно створити можливості для спілкування з будь-якими частинами світу – подорожі, якщо обмежений ресурс – родичі в інших містах. Будь ласка, відправляйте дітей. Нехай ваші підлітки / діти запитують у цих родичів і їхніх сусідів, що вони роблять.

Американська звичка змінювати родини, коли вони живуть у друзів, – класна практика. Мій молодший син жив у різних родинах і в різних країнах. Це така кількість інсайтів з вечерь із батьками друга чи подруги – це дає багато можливостей. І вони є під носом, а ми в цей час думаємо про репетиторів.

Також дитина може вести щоденники, записувати, що їй сьогодні сподобалося. Будь-який контакт дитини з чимось, самоспостереження – корисні. Якщо б дитина цілий тиждень вела такі записи і прийшла до мене, то я б звідти витягла професію. З її допомогою, але витягла б. Оці мікроелементи дають, якщо їх правильно синтезувати, багато інформації.

Просто ми чомусь цього не усвідомлюємо й віримо більше в щось зовнішнє: у думку експерта, книжку, успішну людину, яка скаже: “А тепер ідіть у цей сектор – це гарантовано успішно, прибутково”. Цей фокус нас переорієнтовує на щось поза нами, а нам важливо зв’язати це з тим, що є всередині людини.

І тут згадала, до речі, концепцію сродної праці. Цього року відзначаємо 300 років Григорія Сковороди, і він нам дав дуже багато підказок, куди дивитися.

ДЕ ПІДЛІТКУ ЧЕРПАТИ ЗНАННЯ ЗІ СФЕРИ, ЯКА ЙОГО ЦІКАВИТЬ

– Я хочу повернутися до питання, що дитині все-таки вдається. Припустимо, вона визначила, що її цікавить. Але предмети, які їй потрібні, ніяк не даються. Що в такій ситуації робити? Вона не відчуває своєї експертизи: пробує, докладає зусиль, але не вдається.

Я би взагалі не зважала на зв’язок між предметами й тим, що дитина щось створює, наприклад, як аніматор чи хотіла би бути режисером. Начебто предметів немає.

По-перше, дитина вже тут і зараз може це робити. І ми, як батьки, можемо допомагати. Друге – коли вона з цим пограється, ми можемо думати про те, що вона вже може робити непогані продукти, які допомагають іншим вирішити якусь проблему.

Тобто ми намагаємося зв’язати це з чиєюсь потребою й дати можливість робити. Сьогодні багато режисерів не мають режисерської освіти, але якщо вона потрібна, то людина може її отримати в будь-якому віці. І режисери – це частіше за все люди, яким не 18 і не 20 років.

На певному етапі ти зрозумієш, що тобі потрібно чогось навчитися. Тоді ти подивишся, які є формальні й неформальні можливості. І, можливо, намалюєш собі собі освітню траєкторію з якимось консультантом. Зрозуміло, що можна паралельно уточнити в Карпенка-Карого, які предмети і які умови вступу. Ви так чи інакше про це дізнаєтеся. Так само дізнаєтесь про якусь film school (з англ. школа кіно – ред.) у світі.

ЯК ПІДЛІТКУ ОБРАТИ СРОДНУ ПРАЦЮ

– Підлітки йдуть в ту тему, в якій почувають себе комфортно. Тобто якщо, до прикладу, в школі вони розуміють, що їм вдається певний набір дисциплін, вправ, завдань, то опираються на це, обираючи майбутній фах. Але це не завжди може бути те, що до душі.

Як тоді зрозуміти: а, може, насправді мені так не дуже добре й туди не треба йти? Це якраз до теми, яку ми частково зачепили, – феномен вчителя. Адже часто буває, що класнючий учитель закохує дитину в предмет. Як мама, я просто обожнюю таких учителів. Але підлітка це може збивати з відчуття того, що є насправді його.

Ключове – не треба сприймати вибір професії як точку.

Треба сприймати як процес, в якому ми щось можемо по ходу змінювати, коригувати, додавати. Адже зовнішня і внутрішня реальності змінюються. І тому більше нашого фокусу мусить бути на русі чи його відсутності, ніж на тому – правильно чи ні. Життя відкоригує, наскільки це моє. І так я би надавала підтримку вже тим рухам чи цікавостям, які є, а не знецінювала їх і не вбивала би ідеї, якщо, на мою думку дорослого, вони чомусь не здаються цікавими. І навіть, якщо я щось справді бачу. Адже це дитина мусить бачити і відчувати, вона мусить коригувати.

Звісно, є діти більш чи менш свідомі, є багато контекстів. Тому й рекомендації можуть бути дуже різні. Інколи вони можуть бути не такими демократичними, а диктаторськими в чомусь. Адже якщо дитина дійсно відчуває, що нічого не хоче – ні вчитися, ні працювати, – то ми мусимо зробити певні кроки, щоби вона чимось займалася. Ми маємо на це право як дорослі до певного віку.

Ми кажемо: “Ти не вибираєш – тоді ми вибираємо за тебе, і завтра ти починаєш мити машини. Але коли ти миєш машини чи посуд у кав’ярні, ти й далі думаєш. А коли придумаєш, що хочеш далі робити, тоді будь ласка”. Але головне – щоби дитина розуміла, що немає опції зовсім нічого не робити.

КУДИ ВСТУПАТИ

– Ви постійно консультуєте підлітків. Уявімо ситуацію, що є 11-класник і йому потрібно кудись вступати. Як багато часу потрібно дитині, щоби визначитися?

Виходимо з того, що дитина не те, що не хоче, – вона не знає. І тоді вона приходить на консультацію. Моя консультація триває 3–4 години. Спершу ми працюємо з дитиною, потім підключаємо батьків. Зазвичай на початку в дитини є гіпотези. А наше завдання – додати до цих гіпотез ще дві-три.

І тут питання, скільки є часу до певних рішень і наступних дій, щоби ці гіпотези перевірити. Тому я би рекомендувала не робити це за місяць до вибору предметів ЗНО. Адже тоді немає часу перевірити гіпотези. Ідеально, коли приходять у 13–15 років. Тоді є час відкоригувати розвивальне середовище.

Як можна перевірити гіпотези? Тими активностями, про які я говорила. Треба подивитися всю відкриту інформацію про вакансії, які є на нашому чи закордонному ринку, залежно від контексту дитини і її амбіцій. Треба подивитися програми навчання за цим напрямом. Інколи дитина дивиться на програму й каже: “Нє, ніколи! Я не хочу. Мені там не цікаво. Я точно це не буду вчити”. І все. І вже гіпотеза відпадає на першому етапі.

Якщо ні, то другий – це розмови з людьми з цих професій, бо ти взагалі про це нічого не знаєш. Третій – невеличкі стажування, якісь практики, заглиблення.

ПОРАДИ ВЧИТЕЛЯМ

– Нас слухають багато вчителів. Як їм допомогти своїм учням краще зрозуміти себе й обрати майбутній фах? Можливо, в межах школи чи якихось позашкільних активностей.

Перше – це частіше лінкувати ті речі, які ми робимо як вчителі, з прикладами з життя, з певними професіями, якимись діями. Коли я була в школі, мені було достатньо того, що я добре вчилася. Сьогоднішнім підліткам цього недостатньо, вони часто запитують: “Щоби що? Навіщо?” .

Друге – підлітки дуже люблять працювати в групі. Тому можна об’єднувати клас у групи максимум по 12 людей для роботи в певному проєкті, коли потрібно робити завдання в ролі якоїсь професії. Так учні створюють готелі, нові продукти, послуги, малюють і конструюють міста, в яких хотіли би жити.

Тоді відбуваються багато розмов про те, якщо це місто, то які люди там працюють, хто ті люди, яких ми називаємо урбаністами. А якби ти був урбаністом, як би ти по-іншому перепланував свій район? Коли ти ним пересуваєшся, що тобі комфортно, а що – ні?

Тобто оцими речами піднімається пласт питань і бесід. І тоді купу професій ми можемо закрити на прикладі міста. І інстайти чи запитання, які ставлять підлітки, мене інколи вражають. Деякі з них говорять, що коли ми їздили на тролейбусі чи іншому транспорті, вони не знали, що, виявляється, якісь люди працюють над тим, щоби місто жило як місто. Тобто професії і предмети – це не щось у книжках десь там, а люди, які створюють місто. Але їх немає в просторі, і це страшно.

– Власне, на цей контакт із реальним життям і націлена реформа “Нова українська школа”. І ми дуже вболіваємо, що вона буде продовжуватися.

Я вболіваю також.

І, до речі, в західних країнах школи інтегруються в життя громади, включені в будь-які заходи, у будь-яке розв’язання проблем. І так оцей лінк відбувається природним способом. У нас його немає, але в нас є можливість у межах реформи децентралізації його створити.

У вчителів є можливість проводити тренінги з груповими активностями. Тоді це також відповідальність учителя за те, щоби кудись рухати дітей. Для того, щоби створити можливості, аби вони самі щось прожили, навіть граючи й поусвідомлювали, та поспостерігали одне за одним. А це величезний простір для творчості, там можна мільйон всього провести.

РОЗВИВАЛЬНИЙ ПРОСТІР

– Багатьом батькам складно вмовити підлітків кудись піти, щось подивитися тощо. Як у цей момент все-таки створити розвивальний простір для підлітка, який прагне побути вдома в комп’ютері та своєму віртуальному світі?

Насамперед вони беруть із нашого життя. Куди ми ходимо, крім роботи, кого ми запрошуємо в гості? І якщо ми на роботу / з роботи, а їм говоримо, щоби вони чимось зайнялися, – це не зовсім чесно. Так чи інакше, багато речей спочатку разом. Якщо щомісяця ходити в книгарню й бібліотеку чи музей, або щомісяця якийсь гість, який представляє інший сектор, то дитина буде брати це. Звісно, це не так прагматично прямо про професію. Це просто про спілкування з різними людьми з різних сфер.

Насамперед наше життя, а не суто виховання.

Щоправда, з того, що діти грають у комп’ютерні ігри, теж можна витягнут багато зацікавленостей. Звісно, якщо це не є залежністю. У віртуальному світі є багато інформації для конкретного підлітка. Тому краще не забороняти грати в ігри, а створювати можливості для контакту з реальним світом.

НЕ ПОМИЛИТИСЯ З ВИБОРОМ ПРОФЕСІЇ: ПОРАДИ БАТЬКАМ ТА ПІДЛІТКАМ

– Ми живемо в мінливому світі, професії змінюються, багато з них зникають. Малюки, які зараз ходять у садок чи 1 клас, найімовірніше, будуть мати той фах, якого ще немає. Як нам готувати дітей до такого мінливого майбутнього?

З часом ми будемо забувати слово “професія”. Є таке переконання, що ми будемо жити в post profession society (суспільство після професій, – ред.).

Якщо навіть зараз мене попросити назвати свою професію, я назву їх дуже багато – у мене багато ролей. Немає вже одного слова, яке допомагає кожній людині запакувати все, що вона робить. Тому, можливо, нам час його відкласти і взяти щось більш широке, що так швидко не зникає. Наприклад, сектор медицини не зникне. Ми завжди будемо виробляти продукти харчування.

У західному форматі є 10 секторів навчання і працевлаштування. Можна ось так орієнтуватися, і тоді в нас буде хоча би якась структура.

Інший момент: професія – це те, яку соціальну функцію ми виконуватимемо. І думати про неї, коли дитині рік, п’ять чи десять – це занадто великий прагматизм і, можливо, якісь наші проблеми з минулого.

Адже дитина – більше, ніж функція. Вона вже живе. Вона не готується до професійного життя чи якогось конкретно іншого. І слава Богу, що в неї є період без професії.

Нехай вона прокайфує, і ми прокайфуємо, не думаючи про це одразу. Можливо, в момент, коли ми занадто на цьому сфокусовані, ми забуваємо, що ми більше, ніж корисна чи ефективна функція.

Дуже класний образ ромашки, яку психологи використовують як метафору. Пелюстки – це те, які ролі є в нас: мама, донька, робітниця, власниця чогось, сестра, волонтерка тощо.

– І це все я.

А ще є серединка, де немає ролей. І от є час для того, щоби ця серединка в дітей набухала, зростала, відбувалася, і ми кайфували в цьому поруч із нею. І, мабуть, ось ця серединка дитини навчає нас багатьох речей, коли ми стаємо занадто функціональними.

І третя теза – треба дивитися на більш дальню перспективу. Які проблеми є у світі, країні, місті, на вулиці чи в будинку. Ми, за суттю, залишаємо ці проблеми на наших дітей: війни, екологічна криза й купа іншого. І тоді питання, не ким він мусить бути, щоби гроші заробляти, а що мусить уміти чи знати, щоби, на відміну від нас, змогти з цими проблемами впоратися. Тоді інша перспектива, яка дає змогу більш складно дивитися. Бо щоби вирішити це все, в них мусить бути інша складність мислення.

– Спробуємо систематизувати й підсумувати. Створимо невеличкий алгоритм того, що робити батькам, які хочуть щоби їхня дитина знайшла, за Сковородою, сродну працю.

Ми вже згадали, що батьки мають створити для дитини розвивальне середовище, показати багато можливостей. Я почула від вас, що батькам варто також давати дітям відповідальність за те, як вони живуть, за простір, у якому вони живуть. Тобто домашні обов’язки – це дуже важливо.

Я почула також, що батькам треба бути уважними, але водночас не перетискати дитину, не задавлювати її гуртками і всім-всім, не відбивати бажання. Щось ще, можливо, треба додати до цього списку?

Будь-яка родина проживає певний досвід, коли стикаться з проблемами. І це дуже важливо. Їх розв’язання сильно допомагає дітям отримати дорослий досвід, вони на цьому зростають.

Я помітила на консультаціях. що в дітей немає відповідей на дуже багато практичних запитань: ти заблукав, щось загубив, комусь потрібна була допомога і як би ти допоміг. Це показує, що ми, батьки, постійно самі розв’язуємо такі проблеми. А часто саме з такими питаннями пов’язана робота. Ми ж хочемо, як роботодавці, щоби наші працівники й колеги могли таке вирішити. А в дітей немає цього досвіду.

Ми говоримо, що готуємо їх до умов невизначеності. А коли прошу згадати, коли вони родиною поїхали в подорож, а там була невизначеність – немає досвіду. Вони не можуть жодної ситуації згадати. Вони їдуть в аll inclusive чи ще кудись, де мама з татом все вирішили.

А ще згадайте момент, коли хтось потребує допомоги. Ваші донька чи син хочуть піти до друга й допомогти, і в цей момент він чи вона не зробив/-ла уроки. Можем поставити експеримент, що 90% скажуть, що треба спершу зробити уроки, а тоді йти.

Ми сильно збіднюємо життєвий досвід дітей. А саме такі ситуації створюють цеглинки, з яких можна повитягувати інформацію, чим я хочу займатися. Щоби зрозуміти, коли я себе класно відчував.

Ми говоримо про скіли. Але через бажання комфорту й визначеності ми не можемо створити умови, коли дитина може набувати цих навичок. А профорієнтація – це не окрема діяльність у певний момент. Це те, що ви можете робити щодня, навіть не вживаючи цих термінів. Воно всередині, воно інтегроване й не забирає у вас окремого часу. Це активне життя родини, яке створює все для того, щоби дитина могла відчути поклик, цікавість, здивування від якоїсь частинки світу. Якщо прибрати всі терміни, то це воно і є.

– Ми автоматично почали говорити про те, що можна порадити підлітку. Вже згадували, що підлітку важливо експериментувати, дивитися, пробувати себе в різних ролях, уважно спостерігати за тим, що йому вдається й не вдається. Допомагати включатися в процеси і в місті, і в школі: шкільне самоврядування, розв’язання проблем класу / школи, волонтерство.

Не боятися міняти школи, їздити в будь-які поїздки. Трошки розширити цей світ, щоби досліджувати його не тільки у двох локаціях – школа й дім. Бо щось може бути в інших містах. Але якщо ви туди не їдете, то не можете це помітити.

Як алгоритм: є дві речі, які ви, як молода людина, досліджуєте. Це все ж таки більше запитань ставити собі. Продовжувати ставити, навіть не маючи відповіді. У будь-який момент, коли ви дивитеся фільм чи робите уроки, відслідковувати, наскільки мені зараз цікаво. Так, у цьому житті є багато речей, які вам нецікаві, але можуть виявитись цікавими. Тому досліджуйте й те, що не цікаво. І друга частина – дивіться на зовнішній світ як дослідник. Так ви зможете його розширити, і він стане великим.

Джерело: nus.org.ua