До Радіодиктанту національної єдності я долучаюся уже кілька років поспіль, проте цьогорічне написання було не схоже на попередні. Уже із перших слів Ади Роговцевої: «Твій дім» по шкірі пробігли мурахи, а на очах сльози. Сльози за тих, хто в мирних містах і селах просить про допомогу під уламками своїх зруйнованих осель, за тих, хто на порозі рідного дому зустрічає тіло батька, чоловіка, сина, брата, оповите жовто-блакитним стягом, за тих, хто так ніколи і не повернеться до своєї домівки, у якій – історія поколінь, спогади, любов, у якій – усе життя.

Надзвичайно вразливий текст Ірини Цілик,  вдала метафорика, дотепні архаїзми, національний колорит і надія – це все про сьогоднішній диктант. Вважаю, що Радіодиктант національної єдності – це не перевірка граматики, а жест єднання українців як нації у кожному куточку світу, адже можна опанувати величезну кількість мов, та жодна чужа мова не замінить рідної. Можна досконало вивчити іноземні мови, однак плакати і сміятись, кохати і мріяти можна лише рідною, бо вона – той місток, що веде до джерел.

Нехай небо України більше ніколи не тліє сірістю вибухів, а кожен українець зможе якнайшвидше промовити ці до болю омріяні слова: «Я вдома!».

вчителька української мови та літератури, Марія Халімон